Мій друг, зараз 3-курсник, почав працювати в одній конторі ще рік
тому. Під час останньої з ним зустрічі я «дізнався» (вкотре), що
українські суди наскрізь корумповані, всі дають, в кого тільки є,
і він би давав, якби йому начальник виділяв на це хоч якісь
кошти. Зав’язалася дискусію ідеаліста з, як він себе називає,
прагматиком. Жоден іншого не переконав. Хоча ні, я по тому таки
замислився: ну, зараз ще навчаюся, але ж рано чи пізно доведеться
«виходити в світ». А як же ідеали, принципи? Я стільком і стільки
доводив свою непохитну переконаність в неприпустимості
хабарництва, що сам не пережив би відступу від цього свого
переконання. Принаймні, це була б травма на все життя. Я б
сказав, шрам на тілі власної совісті. На самому обличчі. На лобі.
«У зв’язку з вищевикладеним, а також на підставі» загальновідомої
(як на мене) тези про нездоланність тандему бодай з двох людей
прошу практикуючих правників чи яким небудь іншим способом
долучених до цієї сфери людей навести приклади, бодай згадки про
чесних, високопрофесійних суддів і ін. слуг чи хоча б знайомих
пані Ф. Адже на побутовому рівні оцінка діяльності згаданих і
інших держслужбовців взагалі впала нижче плінтуса і відчайдушно
та натхненно б’ється головою об підлогу, намагаючись взагалі
крізь землю провалитися: «Беруть ВСІ! ВСІ! ВСІ!». Ну куди ж це
годиться, панове? Усе суспільство вкрай здеморалізоване і
дезорієнтоване. Боротися з гідрою продажництва вже просто
психічно — під тиском «загальнонародної» позиції і настрою важко.
Ні, так ми з цього лйн(Р.в.) ніколи не виберемося. Тож прошу,
повторюся, моральної підтримки. І сам це діло славне із радістю я
розпочну. В одному з районних судів Київської області 2 з 5
суддів принципово не допускають жодного позапроцесуального на
себе впливу: не те що давати — навіть говорити про це з ними
марно